Основним постулатом померлих Мінських угод, поряд з «особливим статусом», було проведення у так званих "окремих районах Донецької та Луганської областей" (ОРДЛО) місцевих виборів. Росія була зацікавлена в них, оскільки такі вибори легітимізували б її маріонеток як офіційну владу в регіоні. Це дозволило б Москві впливати через них на всі аспекти української внутрішньої та зовнішньої політики. Київ також був зацікавлений у появі суб'єкта легітимної влади в ОРДЛО, оскільки це повернуло б регіон в українське правове поле і, відповідно, створило б можливості для юридичного та фінансового впливу на нього. Загвоздка полягала в тому, що в самому тексті Мінських угод містилося протиріччя, яке блокувало проведення у «окремих районах» легітимного виборчого процесу. Зокрема, пункт 9 «Комплексу заходів щодо виконання Мінських угод» говорив: «відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України у всій зоні конфлікту, яке має розпочатися першого дня після місцевих виборів і завершитися після всеосяжного політичного врегулювання…». Таке формулювання ставило віз перед конем, оскільки, не маючи контролю над кордоном, Київ не контролював і територію, на якій мав провести вибори. Територію, де господарювали підконтрольні Москві незаконні збройні формування. Відповідно, там не могли б працювати українські правоохоронні та державні органи, покликані забезпечити законність виборчої процедури, не було б створено рівних можливостей для всіх українських кандидатів, партій та ЗМІ. Москва, у свою чергу, наполягала на «початку» контролю України над кордоном лише в «перший день після місцевих виборів», тобто фактично добивалася проведення виборів під дулами її автоматів. Місія БДІПЛ ОБСЄ зі спостереження за виборами також не могла надіслати своїх спостерігачів на такі вибори, якщо держава Україна не давала гарантій їхньої безпеки. А Київ апріорі не міг гарантувати будь-що на території, яку він не контролює. Коло замкнулося. Не заглиблюватимусь у тонкощі так званої «Формули Штанмайєра», нібито, покликаної вирішити цю дилему, - це вже історія. У контексті теми цієї статті важливо те, що і влада, і українське суспільство цілком резонно сприймали ідею виборів на окупованих територіях і під контролем окупанта як загрозу для держави, тобто негативно. Різні аналітичні центри та українські політики заявляли про можливість проведення виборів на Донбасі лише після деокупації та певного виборчого «карантину». Наприклад, перший заступник голови фракції "Слуга народу" Олександр Корнієнко, у грудні 2019 року сказав журналістам, що місцеві вибори на окупованих територіях Донецької та Луганської областей зможуть відбутися лише за українським законодавством і після того, як з Донбасу буде виведено російські війська: "Це Потрібен час, за який все це може реалізуватися. Це починаючи від півроку - дев'ять місяців або рік - це мінімально». Це справді мінімальний названий термін. Інші давали на адаптацію регіону до українського політичного процесу від року до трьох років після деокупації. Така парадигма настільки утвердилася у суспільній свідомості, що продовжує домінувати в ній навіть сьогодні, коли ситуація і на Донбасі, і в решті України кардинально змінилася. Хтось може сказати, що проблема виглядає настільки неактуальною, що немає сенсу про неї замислюватись. Але ще півтора роки тому ми всі чекали «весняного контрнаступу» та очищення України від ворога до кордонів 1991 року, а парадигму «трирічного карантину» ніхто не переглядав. Хоча, якби результати контрнаступу були позитивними, вона могла б сильно нашкодити інтеграції деокупованих територій. Поясню – чому. Але спочатку про те, які власне зміни зумовлюють необхідність зміни парадигми «виборчого карантину» на деокупованих територіях. По-перше, змінюється сама модель деокупації. Якщо раніше вона регулювалася Мінськими угодами і була фактично нав'язана нам Росією в її інтересах, то сьогодні сам факт звільнення територій означатиме поразку Москви, відповідно і мінімізацію можливості її впливу на них. Тобто, фактор «троянського коня» ОРДЛО в політичному тілі України більше не є актуальним. По-друге, до 2022 року і Київ, і всі наші міжнародні партнери вважали реалістичним лише один шлях деокупації – дипломатичний тиск на Москву та поступки їй. Це передбачало де-факто збереження нових проросійських місцевих «еліт», що сформувалися в «ДНР»/«ЛНР», і лише зміну декорацій для їхньої «роботи». Природно, це створювало й психологічне неприйняття українцями, і глобальні для країни політичні ризики. Нині єдиний реальний сценарій деокупації – воєнний. Тобто територію буде звільнено людиною з автоматом, а люди, які працювали на окупанта, вважаються ворогами і законними воєнними цілями. Це означає, що їм доведеться або виїхати до Росії, або загинути – брати участь у місцевих виборах вони не зможуть. А якщо навіть якісь дрібні колаборанти залишаться, то вони стануть об'єктом роботи СБУ та правоохоронних органів, їм буде не до виборів. За словами співробітників СБУ, з якими автор консультувався з цього питання, для фільтрації людей на деокупованих територіях знадобиться щонайбільше - два місяці. По-третє, до 2022 року, зважаючи на підсумки парламентських виборів-2019, проросійський електорат сумарно становив близько 20% голосуючих в Україні. Це досить серйозна електоральна ніша, яка дозволяла місцевим депутатам іти у владу від проросійських партій на кшталт ОПЗЖ. Сьогодні проросійський порядок денний залишається близьким лише для 2-3 відсотків українців, відповідно з ним навіть не буде сенсу йти в народ. Особливо на Сході та Півдні України, які найбільше постраждали від військової агресії росії. Як бачимо, вступні дані для проведення виборів на деокупованих територіях до 2022 року і після - кардинально різні. Отже, треба міняти й парадигму виборів на них. Більше того, українська держава стає, навпаки, зацікавленою у якнайшвидшому відновленні демократичних процедур на деокупованих територіях. Головною причиною цього є зацікавленість у поверненні людей до спорожнілих через війну міст та сел. Це питання і економічного розвитку регіонів (робочі руки, інвестиції та відновлення), і соціальне (повернення ВПО та забезпечення їх умовами для життя), та політичне – відродження спалених ворогом українських земель – сенс перемоги у цій війні. Причому держава зацікавлена не просто у заселенні деокупованих регіонів, а в тому, щоб туди їхали найбільш соціально активні та заповзятливі люди з усієї України, які зможуть забезпечити економічне оновлення та українізацію демографічного профілю цих областей. Для цього однозначно створюватимуться вільні економічні зони та пільгові програми для тих, що переселяються/повертаються. Але хто поїде в розруху і на мінні поля, якщо там він виявиться не лише в гірших побутових умовах, а ще й ущемлений у громадянських правах – не зможе брати участь у виборах, впливати на рішення місцевої влади? Якщо йдеться про загальнонаціональні вибори, то неучасть у них мешканців деокупованих територій створить неадекватну політичну карту країни у парламенті. А відсутність політичного механизму вирішення спорних питань між регіонами та центром закономірно призведе до соціальних конфліктів, спроможних переродитися ( з урахуванням кількості зброї на руках у населення) і у збройне протистояння. Це для еліт вибори є можливістю перерозподілу ресурсів держави. А для народу це ще й спосіб випуску пари. Якщо її не буде, можливий вибух. Тим більше, що росія, на жаль, нікуди не подінеться і не забариться скористатися цією напругою. Все це говорить про те, що держава має бути в першу чергу зацікавлена в якнайшвидшому відновленні демократичних процедур на деокупованих територіях. Насамперед – у проведенні місцевих та національних виборів разом із усією країною. Тільки це створить умови для формування там інклюзивних соціальних, політичних та економічних умов, які забезпечать не лише відновлення, а й розвиток. Якщо ж деокуповані території залишаться під управлінням військових адміністрацій, без можливості громадськості ефективно впливати на владу, якщо економічні та політичні процеси контролюватимуться з Києва (залишаться закритими для місцевого населення, що повернулося/переїхало), то ініціативні та заповзятливі люди просто не поїдуть туди. Регіон все більше маргіналізуватиметься і дуже швидко дійсно перетвориться на замінований Дикий степ. Війна, розруха, елементи громадянського конфлікту (після насильницької мобілізації у «ДНР»/«ЛНР» 2022 року) об'єктивно зробили Донбас, перефразовуючи Мінські угоди – «особливими районами». Не «окремими» як було у Мінську, а «Особливими». Життя там буде складнішим, ніж у тих частинах України, які не перебували під тривалою окупацією. Відповідно для залучення туди людей потрібні стимули. А утиск у правах, у тому числі виборчих, стимулом ніяк не є. Навпаки, на деокупованих територіях прав та можливостей має бути більше, а не менше. Ну і, само собою, вони мають жити за тим самим політичним календарем, за яким живе вся країна. Сергій Гармаш, президент Центру досліджень соціальних перспектив Донбасу, "ОстроВ"